1000 днів тому наша земля здригнулася від перших вибухів, і небо почорніло від диму. росія прийшла не просто як сусід, а як терорист, несучи смерть, руїни й сльози. За ці 1000 днів було зруйновано тисячі будинків, стерто з лиця землі цілі міста й села. Маріуполь, Буча, Ізюм, Херсон... Кожне з цих місць – шрам на тілі України, пам’ять про звірства, яких не забути.

1000 днів – це тисячі загублених життів: маленькі діти, які не встигли зробити перший крок, жінки, які тримали в руках хліб, а не зброю, чоловіки, які мріяли жити, а не вмирати за свободу. Це воїни, що віддали все за те, щоб над Україною сходило сонце.

Теракти проти цивільного населення. Ракети по школах і лікарнях. Викрадення дітей. Масові поховання. Зґвалтування. Катування. Усе це залишило глибокі рани, які ще довго не загояться. І все це без прощення. Без жалю. Без забуття.

Але 1000 днів – це також про незламність. Це про бабусю, яка пече хліб для ЗСУ, і дитину, яка малює листівку для воїнів. Це про медиків, що рятують життя під обстрілами, і вчителів, які проводять уроки у бомбосховищах. Це про кожного, хто тримає оборону – на фронті, у волонтерському центрі, у тилу.

Сьогодні фахівці Головного управління Держпродспоживслужби в Тернопільській області вшанували хвилиною мовчання кожного, кого забрала ця війна. Кожного, чиє серце перестало битися через російську агресію. Ми схиляємо голови перед їхнім подвигом і жертвою.

Україна стоїть. І стоїть тому, що кожен українець – це світло, яке не здатна погасити темрява. Наша віра в Перемогу сильніша за будь-які ракети. Наша любов до життя переважає ненависть ворога. 

Ми мріємо, ми працюємо, ми боремося – бо знаємо: попереду світле майбутнє, яке ми відвоюємо для наших дітей.

1000 днів війни – це 1000 доказів нашої незламності. І поки б’ються наші серця, б’ється серце України.